Що сталося в катівнях Росії з українською журналісткою Вікторією Рощиною
“Тату, мамо, я вас люблю! Готуйтеся зустрічати. Мені пообіцяли, що у вересні буду вдома”, – Володимир Рощин згадує останні слова, які він почув від доньки. На той момент єдине, що сім’я знала про долю Вікторії, яка зникла за рік до цього, – те, що її затримано і вона перебуває на території Росії.
Ця телефонна розмова – результат переговорів “високого рівня” між російською та українською сторонами, розповіла адвокат сім’ї Євгенія Копалкіна. Про майбутній дзвінок батькові журналістки в серпні 2024 року повідомив представник українського Координаційного штабу з поводження з військовополоненими.
“Нас із дружиною просили її вмовити, щоб вона припинила голодування. Коли зателефонують, ми не знали. Не розлучалися з телефонами ні на хвилину, чекали”, – описує свій стан Володимир Рощин. Через тиждень сім’я нарешті змогла поговорити з Вікторією. Розмова була короткою.
– Я запитував: “Як ти? Де ти?” Вона не відповідала, сказала, що сумує, і передавала привіт рідним. Голос був радісним.
Батько Вікторії згадує, що дочка пообіцяла почати їсти: “Віка – вона така, якщо пообіцяє, значить, зробить”.
Читайте по темі: Найгучніші кримінальні справи в Україні за 2024 рік
Напередодні, 13 вересня 2024 року, Рощину сказали, що в найближчий обмін його дочка повернеться додому. Під час 56-го обміну між Україною та Росією з російського полону повернулися 49 українців. Вікторії Рощиної серед них не було.
Українських цивільних полонених у Росії називають “привидами” – невідомо, де вони перебувають, живі чи ні. Українська журналістка Вікторія Рощина хотіла розслідувати зникнення людей на окупованих територіях, але сама потрапила в російський полон. Через рік її рідні отримали повідомлення про загибель Вікторії.
Журналісти видання “Важливі історії” спільно з провідними світовими виданнями на чолі з французьким консорціумом журналістів Forbidden Stories провели власне розслідування загибелі журналістки і закінчили її роботу про те, як влаштована система викрадення мирних жителів України.
Про проєкт “Вікторія”
Французьке медіа Forbidden Stories (“Заборонені історії”) – міжнародна мережа авторів, які продовжують роботу журналістів, що були змушені замовкнути: вбиті або заарештовані. Проєкт “Вікторія” було запущено через кілька днів після того, як стало відомо про загибель української журналістки Вікторії Рощиної 10 жовтня 2024 року;
У проєкті, крім “Важливих історій” і Forbidden Stories, брали участь журналісти-розслідувачі з провідних світових видань: The Washington Post, The Guardian, “Українська правда”, Die Zeit, Der Spiegel, Der Standard, Tamedia, ZDF, Paper Trail Media, Le Monde, France 24;
За кілька місяців спільної роботи нам вдалося:
– відновити детальну картину того, що сталося з Вікторією Рощиною, і отримати докази скоєних над нею тортур;
– дізнатися, над якими темами вона працювала перед викраденням і що могло стати приводом для затримання;
– зібрати свідчення інших жертв – 35 викрадених цивільних, 14 військовополонених і членів їхніх сімей;
Читайте по темі: За добу українські захисники ліквідували 1250 окупантів
– верифікувати 29 установ ФСВП РФ, де тортури щодо ув’язнених українців мають системний характер;
– підтвердити використання неофіційних місць утримання (гаражі, підвали, склади тощо) для утримання українських цивільних без пред’явлення обвинувачень і систематичне застосування тортур.
Обмін полоненими
Обміну Вікторії чекали і домагалися багато хто: її батьки, колеги, журналісти з різних країн. Головна редакторка “Української правди” Севгіль Мусаєва згадує, що у вересні іноземний колега сказав їй, що Рощину, за його даними, повернуть уже під час найближчого обміну.
– Обмін минув, а Віка не з’явилася. Це було жахливо. У мене було відчуття, що з нею щось сталося. Я дуже переживала. Адже я вже зателефонувала її батькові і сказала, що Віку повертають. Колега сказав, що сталося щось дивне, тому що він точно знає, що вона була в списку. Припустив, що хтось викреслив її звідти.
Фото з обміну 13 вересня 2024 року, на якому мала з’явитися Вікторія Рощина. Того дня додому вона не повернулася.
Фото: телеграм-канал Володимира Зеленського
Фото: телеграм-канал українського Омбудсмена
Наприкінці вересня Севгіль Мусаєва знову отримала від своїх джерел обіцянки, що Вікторію скоро обміняють: “Ми вірили в це. А 10 жовтня батько зателефонував мені і сказав, що отримав лист”.
Лист від російського Міністерства оборони датований другим жовтня, підписаний заступником начальника Головного управління військової поліції Міноборони генерал-майором Віталієм Кохом і містить лише три речення.
“Звернення, що надійшло до Міноборони Росії, розглянуто.
Рощина Вікторія Володимирівна 06.10.1996 р. н. померла 19.09.2024 р.;
Тіло Рощиної В. В. буде передано українській стороні в рамках обміну тілами затриманих осіб“.
Лист про смерть Вікторії Рощиної, який її батько отримав від Міноборони РФ.
Фото: Слідство.Інфо
“Читаю “обмін тілами”. Думаю, вони вже полонених стали тілами називати, чи що. Другий раз читаю, третій… Що вони написали, що померла, я цього не бачу. А вже тільки на четвертий раз побачив. Тут у мене удар. Ось же тільки говорили, вже налаштувалися зустрічати, а тут на тобі таке”, – згадує Володимир Рощин.
У листі не було ні свідоцтва про смерть, ні інших документів, що підтверджують загибель і пояснюють її причину. Володимир Рощин продовжував писати звернення до російських відомств, намагаючись дізнатися, що трапилося з його дочкою. На жоден із листів не було змістовної відповіді.
Обмін тілами
У лютому 2025 року під час чергового обміну українська сторона отримала тіла 757 військовослужбовців, яких розподілили по різних моргах країни. Морг міста Вінниці отримав пакет із тілом із написом “НМ СПАС 757”. НМ – невпізнаний чоловік, СПАС – сумарне ураження артерій серця, 757 – порядковий номер. Коли пакунок розкрили, у ньому виявили тіло жінки “у стані глибокого заморожування і з ознаками кахексії” (глибокого виснаження). На гомілці була бирка – “7390 Рощина В. В.”.
Тіла 757 громадян України, отримані в результаті обміну в лютому 2025-го. Серед них у пакеті з написом “невпізнаний чоловік” виявилося тіло жінки. Її ДНК на 99,999% збіглося з ДНК рідних журналістки Вікторії Рощиної.
Фото: Координаційний штаб із поводження з військовополоненими
“На тілі загиблої виявлено численні ознаки катувань і жорстокого поводження, зокрема садна та крововиливи на різних частинах тіла, зламане ребро, ушкодження шиї та можливі сліди від застосування електроструму на стопах. Однак через стан тіла експертам поки що не вдалося встановити причину смерті”, – описав нам результати судово-медичної експертизи речник офісу генпрокурора України Юрій Білоусов.
У тіла були відсутні деякі органи: очні яблука, мозок, частина гортані, а під’язикова кістка була зламана, розповіло джерело, близьке до розслідування загибелі Вікторії Рощиної. Воно було розпочато Генпрокуратурою України в березні 2025 року.
Судмедексперт, який попросив про анонімність, у розмові з журналістами припустив, що видалення конкретних органів може бути спробою приховати удушення: “Видаляти гортань під час розтину – нестандартна практика. Гортань може бути хорошим доказом удушення. Коли людину душать, у неї найчастіше ламається під’язикова кістка. При задушенні в білках очей можна виявити кровотечу, а в мозку – нестачу кисню”.
Іноді Росія повертає тіла українських громадян без внутрішніх органів, повідомило авторам проєкту джерело в правоохоронних органах України: “У Росії пояснюють це протоколом поводження з тілами померлих під час відправлення їх на розтин. Однак це може бути способом приховати сліди насильства”.
Перша експертиза показала, що збіг ДНК тіла з ДНК батьків Вікторії Рощиної – 99,999%. Але батьки журналістки відмовляються визнавати результати експертизи і загибель дочки і попросили провести повторне дослідження.
У лютому 2025-го – через чотири місяці після повідомлення про смерть від Міноборони РФ і приблизно в той самий час, коли тіло повернули в Україну, – Володимир Рощин отримав лист від офісу Уповноваженої з прав людини в РФ Тетяни Москалькової у відповідь на своє звернення. У ньому йдеться про те, що питання встановлення місця розташування Вікторії Рощиної “не залишається без уваги”.
Останнє відрядження
Наприкінці липня 2023 року Вікторія Рощина перетнула кордон між Латвією і Росією на автомобільному пропускному пункті Лудонка за 100 км від Пскова. У нашому розпорядженні опинилася міграційна карта (документ, який заповнюють іноземні громадяни, що перетинають кордон Росії), за якою Вікторія заїхала в Росію. Журналістка в’їхала під своїм ім’ям за українським закордонним паспортом. Мета візиту вказана як “приватна”, пункт призначення – Мелітополь.
Вікторія Рощина працювала журналісткою з 16 років. З початку повномасштабної війни вона публікувала репортажі про злочини російських спецслужб на окупованих територіях України.
Фото: hromadske
Рощину пропустили, хоча від самого початку війни вона їздила на окуповані території і під своїм ім’ям публікувала статті про злочини російських військових, а одного разу вже була затримана. У березні 2022 року журналістку взяли в полон в окупованому Бердянську, коли вона намагалася проїхати із Запоріжжя до Маріуполя з українською гуманітарною колоною.
Приводом для затримання стало знайдене в вотсапі повідомлення від контакту “СБУ Запоріжжя” з проханням опублікувати відео, на якому російський військовий розповідає, як перейшов на бік України. У полоні дівчину змусили записати відео і сказати, що вона “не має претензій до російської сторони”. На записі видно, що Рощина промовляє завчений текст, виглядає виснаженою, але не заляканою. Викрадення журналістки широко висвітлювалося, українська сторона намагалася домогтися її звільнення.
Через 10 днів полону Рощину відпустили, через 14 – вона опублікувала репортаж “Тиждень у полоні в окупантів”. Описуючи полон, журналістка писала, що відмовлялася від їжі, яку їй приносили, харчувалася власними запасами, а коли вони закінчилися, пила чай. В останні дні в полоні вона вже “майже не могла встати”.
“Я вважала, що маю розповісти правду із заблокованого міста. Це була моя ініціатива”, – пише Рощина в репортажі. Прагнення потрапити на окуповані території не минуло і після викрадення. Уже через тиждень після звільнення вона сказала колегам, що збирається знову їхати туди.
Мало хто буде готовий взяти на себе відповідальність за журналіста в такому відрядженні. Видання Hromadske, у якому Рощина працювала на початку війни, після її звільнення з полону не публікувало її репортажі.
За півроку після затримання журналістка все ж таки дісталася до окупованих територій. Уже в статусі фрілансерки вона публікувала репортажі про “референдуми”, про участь ФСБ у викраденнях мирних мешканців в окупованих містах, про долю працівників Запорізької АЕС, про викрадення і тортури.У своєму останньому тексті Рощина розповідала про двох убитих у Бердянську підлітків.
“Вона зникала на якийсь час, наприклад восени 2022 року, коли висвітлювала, як відбувалися “референдуми”. Просто зникла на кілька тижнів, а потім уже з’являлася з текстами. Вона не питала думки редакції, просто писала історію і питала, будемо ми її публікувати чи ні. Якщо ні – вона йшла в інше медіа”, – каже головний редактор “Української правди” Севгіль Мусаєва.
Саме в “Українській правді” Рощина випустила більшість військових репортажів. За 30 місяців від початку війни і до викрадення журналістка опублікувала в цьому виданні 44 тексти. Вона жила роботою, для неї не існувало ні вихідних, ні відпусток – так описують Рощину її колишні колеги.
Ще щонайменше двічі після першого затримання Рощині вдавалося заїжджати на окуповані території та повертатися до Києва. До контрнаступу українських військ у 2022-му журналістка користувалася пропускним пунктом у Василівці в Запорізькій області, один раз їздила через Крим. Відрядження влітку 2023 року стало щонайменше четвертим, розповідає Мусаєва.
– Її цікавила Запорізька АЕС, вона для нас уже висвітлювала цю тему раніше. Ще вона хотіла знайти місця, де катують викрадених українців, знайти людей, які цим займаються. Вона написала: “Повну картину можна буде зрозуміти, тільки якщо поїхати туди”. Я запитала: “Ти хочеш знову поїхати на окуповані території?” Вона сказала, що так. Я нічого на це не відповіла. А наступного дня вона сказала: “Я знаю, ти проти цього, але знай, я поїду в будь-якому разі”.
Викрадення
“Назустріч мені йде Вікторія, в окупованому Бердянську. Я їй кажу:
– Як ти сюди потрапила?
– Не питай, усе нормально, я в Маріуполь їду”.
Ольга (ім’я змінено з міркувань безпеки) згадує першу половину 2022 року. Їй 59 років, після початку повномасштабної війни вона опинилася в окупації в невеликому містечку на березі Азовського моря в Запорізькій області. З Рощиною познайомилася 2019 року, коли журналістка приїхала в її рідне місто висвітлювати гучний судовий процес. За спогадами Ольги, її дуже вразило, як професійно працювала Вікторія.
З того моменту Ольга і Вікторія залишалися на зв’язку. Після початку повномасштабної війни жінка стала допомагати Рощині: розповідала, що відбувається на окупованих територіях, знаходила контакти. Найбільше Рощина хотіла ідентифікувати агентів ФСБ і військових, які заарештовують і допитують жителів окупованих територій.
Частину зібраної інформації журналістка встигла опублікувати. У її розпорядженні була якась база з даними ефесбешників – про неї Вікторія розповідала і Севгіль Мусаєвій, і Ользі, яка їй допомагала. “Вона надсилала мені фото агентів ФСБ для впізнання (чи бачила Ольга їх у місті. – Прим. ред.). Вона просто бачила багато цих… не скажу “військових”, цих нечистей без масок”, – згадує Ольга і додає, що Вікторія намагалася знайти людей, які тримали її в полоні. За інформацією українського видання “Громадське”, це були співробітники ФСБ.
Коли Вікторія поїхала у своє останнє відрядження на окуповані території, Ольги там уже не було – вона змогла виїхати з окупації на початку 2023 року. Знайомий Ольги з Бердянська погодився допомогти Рощині: супроводжувати її в місті. Микола (ім’я змінено з міркувань безпеки) згадує, що Вікторію цікавив бердянський ресторан “Барракуда”, який, за його словами, постійно відвідують російські ефесбешники та військові. Чоловік відвів її туди, всередину вони не заходили.
Потім він запропонував Рощиній зупинитися у нього, але вона не скористалася пропозицією. Микола та Ольга вважають, що вона вирішила не підставляти знайомого і, ймовірно, на той момент уже помітила за собою стеження.
За спогадами Миколи, Вікторія була доброзичливою, але тривожною – “начебто посміхається, але з якимось сумом” – і закритою. З Бердянська Рощина попросила відвезти її до Енергодара – іншого окупованого міста Запоріжжя, але Микола вирішив не ризикувати і відмовився їхати сам або шукати водія. В Енергодар Рощина все-таки змогла виїхати. Це було останнє місто, де її бачили на волі.
Один документ за півтора року
“Окупація – це дуже небезпечно. Навіть якщо не стріляють. Будуються будинки, з’являються нові робочі місця, перераховують соцвиплати і продукти дешевші, ніж у Києві. Але немає гарантії, що тебе просто не зловлять десь на вулиці просто тому що”, – так життя в окупації описує Діана. Її сестру, колишню журналістку Анастасію Глуховську, викрали того самого місяця, що й Вікторію Рощину.
Анастасія працювала в РІА “Мелітополь” до початку війни – писала новини про ДТП, суди, події в місті. “Невинна журналістика”, – описує роботу сестри Діана. “Що може очікувати мешканців Мелітополя в умовах надзвичайного стану” – одна з останніх заміток Анастасії Глуховської написана менше ніж за добу до повномасштабного вторгнення. Уже 24 лютого дівчина звільнилася.
Анастасія Глуховська працювала журналісткою в Мелітополі, але звільнилася в перший день повномасштабного вторгнення. Її викрали просто з дому і вже півтора року утримують у полоні в Росії без зв’язку з рідними та адвокатами.
Фото: CPJ
“У нас є гіркий досвід 2014-го, коли теж були окуповані території. Зрозуміло, що журналісти, очільники міст проукраїнські, директори шкіл – усі в небезпеці. І в перший же день вторгнення Настя відразу звільнилася”, – каже Діана.
За словами сестри, Анастасія знала, що в місті викрадають людей, але телефоном (Діана жила в Києві) вони це не обговорювали. Діана згадує, що сестра не почувалася в безпеці в окупованому місті, але й виїжджати відмовлялася: “Людина, прив’язана до дому, у неї там хлопець, мама з бабусею, вона б їх не кинула. А після того як звільнили Херсон (у листопаді 2022 року), усі були натхнені тим, що Мелітополь теж зможуть деокупувати. Ми всі сподівалися побачитися в найближчий рік”.
У серпні 2023 року надії зруйнувалися. Глуховську викрали – рано вранці прийшли люди у формі без розпізнавальних знаків і забрали дівчину з квартири. Мама Анастасії оббивала пороги комендатур у Мелітополі та сусідніх населених пунктах, де їй говорили, що Анастасії в них немає і радили “більше не сунутися”.
Мелітопольська поліція відкрила справу про зникнення. Діана в Києві подала заяви про викрадення сестри, найняла російського адвоката, написала в російські відомства, відсилала листи в російські колонії та СІЗО.
“Ми з мамою зробили взагалі все, що можна було, – каже Діана. – Я не знаю, що я ще не зробила. І в мене немає жодного вихлопу. Є один-єдиний документ, який я отримала через півтора року полону”.
Наприкінці лютого 2025 року Червоний Хрест визнав Анастасію Глуховську полоненою – російська сторона підтвердила, що дівчина перебуває у них. Це і є той єдиний документ, який отримала її сестра. Тільки з цього моменту Анастасія стала значитися полоненою в Україні. “До цього моменту моя заява важила нуль”, – каже її сестра.
Але і з новим статусом ясності у справі Анастасії не додалося: “Ось її вже визнали полоненою. Але ми досі не знаємо, де вона і з якої причини. Тобто так, вона в полоні, але чому – ніхто не скаже. Адвокату мають надати інформацію, але цієї норми взагалі не дотримуються”.
Визнання Червоним Хрестом гарантує полоненій людині право на листування. Але сім’я Анастасії не змогла домогтися навіть цього. “Ми писали у велику кількість СІЗО. Звідкись були відповіді, що “така у нас не утримується”. Звідкись взагалі не було відповідей”.
Інкомунікадо
І Анастасія Глуховська, і Вікторія Рощина, і багато інших затриманих мирних українців утримувалися й продовжують утримуватися в статусі “інкомунікадо”. Так називається становище, коли в полоненого немає жодного зв’язку із зовнішнім світом. У міжнародному праві утримання “інкомунікадо” розглядається як серйозне порушення прав людини. Із 35 викрадених мирних українців, історії яких ми дізналися, працюючи над проєктом, щонайменше 19 пережили досвід повної відсутності зв’язку із зовнішнім світом.
Потрапити до людини, яка утримується “інкомунікадо”, не можуть навіть адвокати. Так згадує свою спробу потрапити до викраденого українця адвокат Дмитро Захватов.
– Начальник курського СІЗО Олександр Баглай (той ще м’ясник) прийняв нас, дуже мило з нами поспілкувався. Намагався вдавати, що нічого не знає. Це була дуже дивна розмова. На пряме запитання: “Де ця людина?” відповідь була ухильна: “Знаєте, це не наша проблема”. Коли він зрозумів, що ми абсолютно точно знаємо, що людина у них, він запропонував піти у військову комендатуру.
Спілкуватися з представниками військової поліції виявилося марно. Побачення з викраденим адвокат так і не зміг домогтися, замість нього – тільки порада написати листа уповноваженій з прав людини Москальковій. На нього ніхто не відповів.
“З цього досвіду стало зрозуміло, що пройти до людей, яких утримують “інкомунікадо”, без пред’явлення звинувачень, адвокату неможливо”, – каже Захватов. Його підзахисному “пощастило” – через рік полону його обміняли. Найчастіше люди продовжують сидіти і немає жодної можливості навіть просто дізнатися, де їх утримують.
“Ми оперуємо законами, ми юристи. Для того щоб щось робити, має бути правове регулювання цієї проблематики. Є спеціальне законодавство, яке може бути застосоване до цієї ситуації – Женевські конвенції щодо військовополонених і щодо цивільних осіб, – пояснює Захватов. – Ось на підставі цих двох конвенцій можна звертатися до судів, щось намагатися пояснити. Але для цього потрібно, щоб були суди. Їх немає в Росії”.
Таємні в’язниці на окупованих територіях
Єдиним джерелом інформації для рідних бранців-інкомунікадо стають звільнені співкамерники. На Діану двічі виходили люди, які були в полоні разом з Анастасією. Так вона дізналася, що одразу після викрадення її сестру тримали десь у підвалах у Мелітополі, а в серпні 2024-го – у СІЗО-2 Таганрога.
Підвали, гаражі, промзони та ями – типові місця ув’язнення для викрадених українців на окупованих територіях. Тільки в Мелітополі до жовтня 2023-го ми встановили п’ять неофіційних локацій, де тримали людей: будівля ПТУ, комендатури, міськвідділ поліції і гаражі під мостом. До кінця 2024 року журналісти РІА “Мелітополь” на основі інтерв’ю з викраденими розширили список до 13 локацій.
За три роки окупації в Мелітополі з’явилися щонайменше 13 місць ув’язнення для викрадених мирних жителів.
Фото: Сергій Ільницький / EPA / Scanpix / LETA
Схожий шлях пройшла і Вікторія Рощина. Про це її батькові розповіла співкамерниця, яка перетнулася з журналісткою в ув’язненні. Перед арештом Рощина, за її словами, помітила над собою дрон. Незабаром Віку заарештували. Після трьох днів арешту в Енергодарі журналістку перевезли до Мелітополя. Там вона чотири місяці провела в полоні в гаражах, де піддавалася тортурам.
Гаражами викрадені називають індустріальну зону під мостом у бік району Новий Мелітополь. За словами родички одного з мелітопольців, усі в місті знають, що там утримують полонених. Ми поговорили з трьома чоловіками, які пройшли через мелітопольські гаражі, всі описують схожі умови.
У різний час у приміщенні перебували від п’яти до двадцяти осіб. Людей не виводили на вулицю, били. Один викрадений говорив, що ув’язнені спали на дверях, які лежали на підлозі, інший розповідав, що спав на будівельних піддонах. Восени та взимку дуже холодно, людям доводилося вкриватися чиїмись куртками, які вони знаходили. У людей не було засобів особистої гігієни. Замість туалету – на всіх одне відро. Годували бідно. Були чутні крики людей, яких били.
Своїй співкамерниці Вікторія розповіла, що один зі співробітників, який допитував її в Мелітополі, був неврівноваженим і жорстоким: “Вона весь час повторювала одне: він був нелюдь“. Журналістка розповіла, що її катували струмом, проводили його до її вух. Співкамерниця бачила на її тілі свіжі рубці від порізів.
Як викрадають на окупованих територіях
48 годин – максимальний термін, згідно з Конституцією Росії, на який може бути затримана людина до рішення суду. 30 днів – якщо людину підозрюють у скоєнні тяжкого або особливо тяжкого злочину на територіях, де оголошено воєнний стан (закон був прийнятий у липні 2023 року).
У реальності “затримані” українці пропадають на місяці й роки.
З десятків наших інтерв’ю з рідними бранців і тими, хто зміг повернутися, вимальовується один сценарій. Людину викрадають люди без розпізнавальних знаків, вони не представляються, не пред’являють жодних документів, нічого не пояснюють рідним. Людина просто пропадає. Про неї “не знають” ні у військових комендатурах, ні в прокуратурі, ні в поліції, ні в слідчому комітеті. Іноді місцева поліція навіть заводить справу про “зникнення”.
Хто саме затримав Вікторію, невідомо.
Севгіль Мусаєва згадує, що в розмовах із журналісткою та згадувала, що намагається встановити особи співробітників ФСБ, залучених до викрадення і катування українців в Енергодарі.
Про ключову роль ФСБ у затриманнях мирних жителів на окупованих територіях на умовах анонімності нам розповіли російський адвокат, який захищає українців, колишній російський військовий, який проводив такі затримання, і співробітник європейської розвідки. Процес, який вони описали, сходиться зі свідченнями затриманих українців, з якими ми поговорили.
Співробітники ФСБ за допомогою різних технічних засобів і агентурної роботи (або ж за доносом) встановлюють особи і місця проживання людей, підозрюваних у передачі інформації українській стороні. На затримання можуть приїхати вони самі або відправити групу спецназу чи Росгвардії. Під час арешту людині можуть не сказати нічого. Далі підозрюваного відвозять у так звані проміжні в’язниці: це можуть бути як відділення поліції в окупованих містах, так і підвали, гаражі або навіть ями. І людина залишається в повній владі ефесбешників.
Кадр із відео “операцій із запобігання тероризму”, які регулярно поширює пресслужба ФСБ.
Фото: Sputnik / imago / Scanpix / LETA
За три роки війни тільки в Мелітополі та Мелітопольському районі російські силовики викрали 349 осіб, шестеро з них – журналісти. 139 осіб досі перебувають у полоні. Троє загинули, не дочекавшись звільнення. Статистику викрадень веде проєкт Мелітопольської місцевої ради “Викрадені мелітопольці”.
Пік викрадень припав на перший рік окупації. Спочатку забирали представників місцевого самоврядування і переконували їх співпрацювати з окупаційною владою. Тиждень у полоні провів і мер міста Іван Федоров. Від нього вимагали написати заяву про звільнення і переконати команду продовжувати працювати з окупаційною владою. Федорова обміняли на дев’ять строковиків.
З початком навчального року стали викрадати вчителів і директорів, які продовжували викладати за українськими стандартами. Забирали і просто, щоб вимагати викуп – п’ять-шість тисяч євро, і людина отримувала шанс вийти на волю і виїхати разом із сім’єю з окупації.
З таких неофіційних місць ув’язнення, де людей утримують без будь-яких юридичних підстав, є кілька шляхів: переміщення людини в офіційні установи ФСВП на окупованих територіях або на території Росії, примусова депортація або вихід на свободу. Часто в останніх забирають документи і навіть за бажання вони не можуть покинути окуповані території.
За три роки війни “Викрадені мелітопольці” зафіксували звільнення 207 осіб.
“Ви не знайдете логіку (кого вирішують відпустити, а кого – залишити в полоні. – Прим. ред.). Її неможливо знайти. Логіка є там, де є якісь процедури адміністративні. Тут – нічого подібного. Просто так людину беруть, її тягнуть у комендатуру, починають допитуватися, шпигун вона, не шпигун, диверсант, не диверсант. Якщо занадто багато людей нахапали, то що з ними робити? Можна їх убити, можна їх відпустити. Я це бачу якось так”, – каже адвокат Дмитро Захватов, який працював із викраденими українцями.
Ні на другий, ні на третій рік війни викрадення не припинилися. З жовтня 2023 року, коли “Важливі історії” випустили перше розслідування про тортури та викрадення в Мелітополі, російські силовики викрали там ще щонайменше 55 осіб.
“Я звідси вийду за будь-яку ціну”. Рощина в Таганрозі
Після Мелітополя обидві журналістки – Вікторія та Анастасія – опинилися в слідчому ізоляторі в Таганрозі. Про це їхнім рідним розповіли люди, які змогли звідти звільнитися. “Я дізналася, що її катували, хоча фізичних слідів насильства людина не бачила. Її емоційний стан нестабільний: від дуже глибокого відчаю до того, що вона всім говорила, що все буде добре, підтримувала інших. Це дуже схоже на Настю”, – розповідає сестра Анастасії Глуховської, Діана.
Про умови утримання сестри в неї вийшло дізнатися зовсім небагато: коли були проблеми з очима, їй давали медикаменти, харчування в Таганрозі було погане, але їсти можна. За словами колишньої співкамерниці, Анастасія навіть погладшала за час полону. Причиною цього можуть бути проблеми зі здоров’ям, переживає Діана. Із серпня минуло понад півроку, що зараз із її сестрою, вона не знає.
Вікторію Рощину етапували в Таганрог у грудні 2023 року, розповіла її рідним співкамерниця дівчини. Вікторія розповіла співкамерниці, що один із військовослужбовців, який перевозив її з Мелітополя до Таганрога, пропонував їй якусь угоду, від якої вона відмовилася, бо “завжди в житті дотримувалася своїх принципів” – і не поступилася ними цього разу.
Як підтверджують кілька джерел, у СІЗО-2 Таганрога Вікторію Рощину вже привезли в критичному стані.
У СІЗО-2 Таганрога Вікторію востаннє бачили живою. Відомо, що в цьому СІЗО загинули щонайменше 15 українських військовополонених.
Фото: “Яндекс”
“Вона приїхала вже напхана незрозумілими препаратами, – розповідає інша колишня ув’язнена, яка перетиналася з Вікою в таганрозькому СІЗО. – І в якийсь момент перестала їсти. Вони (співкамерниці) почали про це говорити охоронцям і адміністрації колонії. Що вона перестала їсти, треба щось робити. Вони хер забивали, поки їй взагалі херово не стало”.
Співкамерниця Вікторії підтверджує, що під час свого ув’язнення в Таганрозі Рощина була в дуже поганому стані й постійно просила про медичну допомогу: у неї була температура, пропали місячні та болів живіт.
Але навіть у цьому стані вона зберігала сміливість. Євген Маркевич, військовополонений, який сидів у Таганрозі в сусідній із Рощиною камері, чув, як вона розмовляла з охоронцями.
– Вона сказала охоронцям в’язниці прямо в обличчя: “Ви окупанти, ви прийшли в нашу країну, ви вбиваєте наших людей… Я ніколи не буду з вами співпрацювати!” Її, ймовірно, врятувало те, що вона була жінкою. Якби я сказав щось подібне, вони б убили мене на місці.
Дівчина стрімко втрачала вагу. Співкамерниця розповіла батькові, що охоронці змушували її їсти, але вона ховала, а потім викидала їжу.
У якийсь момент журналістка вже не могла вставати на ноги. “Я звідси вийду за всяку ціну. Або живою, або такою”, – говорила Рощина своїм співкамерницям. Влітку 2024 року її забрали до лікарні на ношах.
Про те, що стан Вікторії був настільки критичним, що її госпіталізували, батькові Вікторії Рощиної підтвердило й інше джерело: “У палаті її охороняли шість озброєних чоловіків. Я не знаю, чи отримала вона адекватне лікування, який діагноз їй поставили, чому не повернули додому після лікування”.
Після лікарні Рощину перевели в окрему камеру.
СІЗО-2 у Таганрозі
Українські полонені називають СІЗО-2 Таганрога, куди потрапила Вікторія, пеклом на Землі. “Навіть визначення “концтабір” буде занадто м’яким для СІЗО-2″, – говорив один із бранців.
Працюючи над цим розслідуванням, ми поговорили з десятьма колишніми ув’язненими таганрозького СІЗО. Вони розповідають про постійні тортури, фізичне та емоційне насильство і приниження. Найвитонченіші та найжорстокіші тортури застосовували щодо військовополонених, але їх застосовували і до цивільних. Їх били, катували електрикою, душили, спускали на них собак і знущалися іншими способами.
За спогадами колишніх полонених, у СІЗО обладнано спеціальні катівні камери, звідки часто долинали крики.
3D модель СІЗО-2 Таганрога, зроблена на основі інтерв’ю зі звільненими ув’язненими. Усі, хто вижив у СІЗО, згадують тортурні камери, з яких регулярно долинали крики.
Схема: Jarrett Ley / The Washington Post, Forbidden Stories consortium, Viktoriia project
Одна з 23 жінок, яким вдалося звільнитися під час обміну 13 вересня, на якому мала з’явитися Рощина, – 37-річна Єлизавета Шилик зі Старобільська в Луганській області. Вона служила офіцером ЗСУ, але звільнилася за два місяці до початку вторгнення. На початку повномасштабної війни Єлизавета опинилася в рідному окупованому місті. Ще до полону, поки вона жила в окупації, її допитували 13 разів, знущалися й катували: “Вони думали, що я зламаюся, не витримаю і розповім, хто з [батальйону] “Айдара” зараз на місці [в окупації]. Кого так само, як мене, можна забрати на допити”.
У січні 2023-го жінка з двома маленькими дітьми зробила третю спробу виїхати з окупованого міста, але її затримали співробітники ФСБ. Єлизавета провела рік і вісім місяців у полоні. Вона пройшла і через СІЗО-2 в Таганрозі.
“Готуйся, ми покажемо тобі всі принади життя”, – такими словами Єлизавету зустріли співробітники СІЗО. Її змусили повністю роздягнутися і сфотографували з усіх боків. Про таку практику розповідали й інші жінки.
– Руки так завели за спину, що мало з плечей їх не виламали. Мене повели якимось коридором у наручниках, я бачила тільки свої ноги. Мене били під ребра кийком, металевим прутом, по спині, ногах, лопатках, руках. Шокер у мене встромили. Кричали: “Ще одну українську повію привезли, зараз будемо її кінчати”.
Побиття на самому початку ув’язнення описують майже всі українці, які побували в таганрозькому СІЗО, з якими ми поговорили, – і цивільні, і військові. Працівники СІЗО називають це “прийманням”. Із 15 відомих випадків смерті військовополонених у СІЗО-2 щонайменше четверо загинули від побоїв під час “приймання”, випливає з документа українських спецслужб, який потрапив у розпорядження авторів проєкту.
За полоненими постійно стежили. У камері кожні дві години відчинялося віконечко на дверях, Єлизавета мала встати, повернутися обличчям до стіни, зігнувшись і заломивши руки за спину (у позі “гусака”), та сказати:
“Доброго дня бажаю, громадянине начальнику”.
Коли відчинялося вічко, а це відбувалося, за спогадами Єлизавети, кожні 10-15 хвилин, вона теж мусила повернутися до стіни і привітатися. Двічі на день були перевірки, коли ув’язнені повинні були встати до стіни і широко розставити ноги і руки, і в цей час співробітники СІЗО часто били їх по ногах, ребрах, між лопатками і вдаряли електрошокером.
-Вони постійно кричали у вухо: “Чий Крим?” Якщо ти відповідав, що Крим – це Україна, то міг повернутися в камеру вже навкарачки.
До 16 тис. українських цивільних осіб можуть утримуватися в російських в’язницях, СІЗО і підвалах. 3D модель будівлі зроблена на основі інтерв’ю зі звільненими в’язнями та відкритих джерел.
Візуалізація: Jarrett Ley / The Washington Post, Forbidden Stories consortium, Viktoriia project
3D модель однієї з камер тортур, де ув’язнених жорстоко били. Деяким перед цим зв’язували руки і підвішували вниз головою на перекладині.
Візуалізація: Jarrett Ley / The Washington Post, Forbidden Stories consortium, Viktoriia project
На допитах, яких було так багато, що Єлизавета втратила їм лік, її жорстоко катували. Зокрема електрикою, приєднуючи електроди до пальців ніг. Це нестерпний біль, від якого в людини може не витримати серце. Щоб посилити удари електрики, її пускали по вологому тілу. Про це говорять і інші ті, хто вижив у Таганрозі.
Єлизавету занурювали у ванну з водою і тримали доти, доки вона не втрачала свідомість, згадує вона. Били дерев’яною дошкою по пальцях, по спині. Її співкамерницю так сильно побили дошкою по пальцях на руці, що вони почорніли, а нігті зійшли.
Окремими тортурами була мізерна і практично неїстівна їжа. Бранців годували вологим хлібом. Іноді давали дрібку гречаних зерен, рідкий суп із залишками капусти або цибулі, кілька варених макаронин. Вода була тільки з-під крана зеленуватого кольору із запахом “помиїв або гнилої риби”, згадує Єлизавета.
Ті, хто пережив полон, згадують постійне відчуття голоду, багато хто втратив по 20-25 кг.
Майже два роки, протягом усього полону, Єлизавета не була на вулиці й не бачила сонячного світла: “Прогулянка складалася з того, що максимум тебе могли зігнути навпіл, завести руки за спину, супроводити до так званих прогулянкових двориків і повернути назад. Ти навіть зайти не встигав у нього. Вислуховував, яка ти нікчема на шляху, отримував порцію побоїв. Тебе могли вдарити по спині, щоб сильніше зігнути. А потім просто розвертали і повертали в камеру назад”.
Один із цивільних полонених, який провів у СІЗО-2 понад півроку, через адвоката зміг передати листа рідним, у якому розповів про схожий досвід (фото листа є в розпорядженні авторів проєкту).
– [Під час] перевірок, які були двічі на день, спецназ застосовував силу, б’ючи руками й ногами. Пересування в’язницею було спиною догори із заплющеними очима, тримаючи руки схрещеними за спиною. Під час перевірок приходили з собаками, застосовували на нас шокери. Ми були повністю обмежені в отриманні передач, посилок, листів і спілкувань з адвокатом.
Не всі бранці витримували знущання: дехто вчиняв суїцид, повісившись на тюремних ґратах, згадує командир роти ЗСУ Сергій Таранюк.
“Ви якусь маячню несете”. Хто і як стежить за дотриманням прав ув’язнених у СІЗО-2 Таганрога
“Якщо говорити про друге СІЗО Таганрога, то це, вочевидь, спеціально сконструйована система для вибивання свідчень, – пояснює особливості слідчого ізолятора, в якому утримували й загинула Рощина, експерт українського “Центру громадянських свобод” Михайло Савва. – У Таганрог відправляють людей, які під слідством. У перші місяці таганрозький СІЗО-2 використовувався для транзиту. Через нього пройшла тисяча українців, яких потім кудись розподіляли. Але з осені 2022 року це установа, яка спеціалізується на тому, щоб, як вони кажуть, “розколювати” людей”.
У СІЗО-2 залишаються під вартою і громадяни Росії. Так, у лютому 2025 року стало відомо, що в цьому СІЗО піддавався тортурам Тимурхан Ібрагімов із Дагестану, засуджений за вбивство. Стан засудженого приїжджав перевірити голова Громадської спостережної комісії (ГСК) по Ростовській області Ігор Омельченко: на Ібрагімові під час перевірки виявили сліди від застосування струму.
Омельченко відвідував СІЗО-2 ще як мінімум наприкінці 2024 року. Ми вирішили запитати в нього, що він знає про умови утримання там українців. На наше запитання голова ростовської УПК перепитав: “Що, блядь?” – і додав: “Ви якусь маячню несете”. Після чого назвав і ув’язнених, і журналістку “хохлами”, а умови утримання українців “напевно, непоганими”. Про Вікторію Рощину, за його словами, він чув, але нічого зрозумілого на цю тему сказати нам не зміг. Через два дні після нашого дзвінка Омельченко виклав пост у своєму інстаграмі, де він знову відвідав СІЗО-2, зазначивши, що там утримують “осіб, [затриманих] за терористичними статтями”.
Співкамерниця Вікторії Рощиної розповіла, що в таганрозький СІЗО також приїжджав “російський омбудсмен”, але на час цього візиту Рощину перевели на інший поверх до закритої кімнати.
Інший член ростовської УПК, ієрей і секретар колегії відділів з тюремного служіння Донської митрополії Андрій Мнацаганов, відповів “Важливим історіям”, що нічого не знає про умови утримання українців у пенітенціарній системі області і про Рощину він не чув: “У мене таке бажання і повноваження мої – [дбати] тільки про людей, які мають громадянство російське. УПК, воно ж тільки на це розраховане саме – на людей з російським громадянством”. При цьому восени 2024 року Мнацаганов відвідував кілька місць утримування іноземних громадян та осіб без громадянства в Ростовській області.
“Важные истории” обдзвонили понад 30 чинних і колишніх співробітників СІЗО-2 в Таганрозі. Усі чинні співробітники одразу відмовилися відповідати на наші запитання. Кілька колишніх працівників поділилися, що умови утримання ув’язнених під час їхньої роботи в установі були “чудовими” і “жорстокого поводження точно не було”. За телефоном приймальні СІЗО-2 нам відповіли, що жодної інформації дати нам не можуть. А начальник установи майор внутрішньої служби Олександр Штода скинув наш дзвінок, прочитав запитання в “Телеграмі” і не відповів на нього.
Зліва направо: Голова ОНК Ростовської обл Ігор Омельченко, Олександр Штода, заступник Омельченка – Нвер Ванян. Члени ОНК повинні захищати права ув’язнених.
Фото: ГУФСВП Росії по Ростовській області
Географія розширюється до Далекого Сходу
Після Таганрога Єлизавету та інших полонених возили по різних колоніях.
– Розкидало по всій Росії. Когось відправили в Удмуртію, когось у Краснодарський край, когось на територію Криму, когось на територію Самарської області. Це робилося для того, щоб ми якимось чином не опинилися в місцях позбавлення волі зі своїми ж людьми. [У колоніях] нас намагалися переконати: “Забудьте про цей обмін! Ви не потрібні Україні. Україна вас забула”.
У перший рік війни викрадених мирних українців і військовополонених утримували у 22 установах ФСВП у Росії та на окупованих територіях. За три роки війни кількість таких місць зросла більш ніж у вісім разів і досягла 186, підрахували правозахисники українського “Центру громадянських свобод”, лауреата Нобелівської премії миру 2022 року.
“Російська влада не хоче високої концентрації українців у кожній конкретно взятій установі. Висока концентрація українців – велика кількість людей, які мають потенціал для опору. І, очевидно, було ухвалено рішення в Кремлі дробити українців, щоб їх було відносно небагато. Тому почали шукати місця. При цьому такі місця, де українці ізольовані від російських ув’язнених, які там же утримуються. У підсумку географія розширилася до Далекого Сходу. Це вже вся територія Росії”, – розповідає експерт центру Михайло Савва.
Таганрозький СІЗО – страшне і не єдине місце, де цивільні українці та військовополонені зазнають тортур. У доповіді ООН, випущеній у березні 2024-го, перераховано 34 локації, включно з кількома неофіційними (школи, промзони тощо). На основі двох джерел – доповіді ООН і документа української розвідки від жовтня 2024 року (у ньому наведені результати опитування військових і цивільних осіб, які пройшли через російський полон і були звільнені під час обміну), – автори проєкту встановили 29 установ ФСВП, у яких тортури мають системний характер.
Майже 700 випадків тортур перераховані у звіті ООН і документі української розвідки. Найчастіші тортури – регулярні побої, їх застосовують у кожній катівній установі ФСВП. Також практично в кожній такій в’язниці силовики катують електрикою і розпеченими предметами, застосовують сексуалізоване насильство, душать, використовують психологічне насильство та інші знущання.
Найчастіше ті, хто пережив тортури, згадують виправну колонію 10 у селищі Ударному в Мордовії – зафіксовано щонайменше 49 випадків тортур; виправну колонію 120 у Молодіжному Волноваського району Донецької області України (Оленівка) – 47 випадків.
На третьому місці – СІЗО-2 в Таганрозі, де дев’ять місяців утримувалася Вікторія Рощина, зафіксовано 44 випадки катувань.
Шанси на звільнення
У викрадених українців, які потрапили до системи ФСВП, майже не лишається шансу вийти на свободу. Обмінів для цивільних не існує, бо обмінювати таку кількість викрадених немає на кого. За інформацією російської влади, в Україні наразі перебувають лише 52 жителі Курської області, вивезених під час активних боїв у регіоні, але їх повертають поза обмінами.
З початку повномасштабної війни тільки 171 викрадений мирний житель України повернувся на батьківщину, підрахували в правозахисній організації “Центр громадянських свобод”.
Джерело серед російських адвокатів, знайоме з обмінним процесом, у розмові з журналістами назвало його “абсолютно непрозорим і дуже несправедливим інструментом”.
Уповноважений Верховної ради з прав людини Дмитро Лубінець розповів, що кількість цивільних полонених українців може сягати 16 тис. – саме стільки осіб перебувають в українському реєстрі цивільних осіб, “зниклих за особливими обставинами”. Про 1800 осіб точно відомо, що вони перебувають у російському полоні – це підтверджено Міжнародним Червоним Хрестом. Що відбувається з іншими, українська влада не знає.
Чого змогла домогтися ініціатива з повернення цивільних полонених
Лише мала частка від усіх викрадених цивільних повертається додому. Щоб привернути увагу до проблеми, правозахисники з більш ніж 40 організацій запустили кампанію People First! Її головна мета – зробити звільнення всіх в’язнів війни пріоритетом на переговорах.
За три місяці роботи правозахисники змогли на особистих зустрічах зі співробітниками адміністрації США розповісти про незаконне позбавлення волі тисяч українських мирних жителів і домоглися готовності американської сторони включити це питання до порядку денного переговорів із Росією. За словами Михайла Савви, це головний результат кампанії
Офіційні обвинувачення висунуто тільки малій частині викрадених. До жовтня 2024 року 543 українці проходили як обвинувачені у кримінальних справах, підрахували правозахисники. 307 із них – викрадені на окупованих територіях цивільні. Понад 60% звинувачують у шпигунстві або теракті, але є справи і за держзраду – для українців, які встигли отримати російські паспорти. Якщо конкретного злочину не закинули – люди сидять “за протидію СВО”. Ця фраза регулярно зустрічається в листах, які рідні викрадених отримують від Міноборони Росії.
Якщо в людини є статус обвинуваченого, до неї може потрапити адвокат, вона може обмінюватися листами з рідними, їй можуть надсилати посилки, її “видно” в системі. До тих, кого утримують без пред’явлення обвинувачень, потрапити неможливо.
Розпорядження про утримання під вартою людини, якій не пред’явлено обвинувачення, підписують керівники регіональних управлінь ФСБ. Про це “через недогляд держструктур” дізналися відразу кілька російських адвокатів, розповів Михайло Савва. “Це абсолютно незаконно. Можливо, якісь внутрішні російські документи це регламентують, але їх ніде не публікують. Вони закриті”, – коментує сформований механізм правозахисник.
Єлизавету обміняли тільки з восьмого разу, каже вона: “[До обміну 13 вересня] мене вже сім разів знімали з обміну. Кілька разів уже виводили до автобуса на обмін, але під час перевірки списків мене просто розвертала ФСБ”.
Керівництво ФСБ дійсно завжди ретельно вивчає списки на обмін, щоб найнебажаніші для них люди з цього списку випали будь-якими способами, розповіли джерела “Важных историй”.
На початку вересня Рощину вивели з камери записувати відео зі свідченнями і підписати якісь документи разом з іншими ув’язненими, розповіла її колишня сусідка по камері батькові Вікторії.
Після цього журналістку ніхто не бачив.
Михайло Чапля – колишній військовополонений, який пройшов через таганрозький СІЗО і був обміняний 13 вересня. Він згадує, що за кілька днів до цього його вивели з ізолятора, посадили у вантажівку разом із жінкою років п’ятдесяти і відвезли до точки обміну. Він упевнений, що вони були єдиними ув’язненими, переведеними з Таганрога: “Вікторія не їхала в нашій вантажівці”.
Чому обмін журналістки не відбувся і що сталося з Вікторією після того, як вона покинула камеру, з’ясувати не вдалося. Через три тижні сім’я отримала повідомлення про її загибель.
Тіло Вікторії Рощиної повернули в Україну лише через п’ять місяців після загибелі. Сім’я журналістки відмовляється визнавати її смерть і чекає на повторну експертизу.
Фото: Anatolii STEPANOV / AFP / Scanpix / LETA
В очікуванні обміну загинула не тільки Вікторія Рощина. За три роки війни російський уряд повернув тіла 160 загиблих у російських в’язницях українців.
Ми надіслали запитання до пресслужби президента Росії, а також Міністерства оборони, ФСБ, ФСВП і Головного управління військової поліції – на момент публікації жодної відповіді не було отримано;
Автори: Поліна Ужвак , Ірина Долініна , Ріна Миколаєва
Джерело: Важливі історії
Распечатать
